Центр Консалтингу

  • Торговельні аспекти прав інтелектуальної власності в системі Всесвітньої торгової організації (ТРІПС)

  • Всі публікації
Єременко А.В. // Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів ВТО: Монографія / Ред. Т.М. Циганкова. - К.: КНЕУ, 2003.

1.1. Вплив прав інтелектуальної власності на міжнародну торгівлю

До інтелектуальної належить такий вид власності, яка, по-перше, є результатом розумової діяльності, а, по-друге, відповідним чином захищена законодавчо. Не кожен результат інтелектуальної праці, навіть геніальна ідея, є інтелектуальною власністю. Ідеї самі по собі не можуть бути предметом захисту, доки вони не будуть матеріалізовані у відповідних текстах, рисунках, схемах, діаграмах, відео - або аудіозаписах тощо. Навіть для всесвітньовідомого науковця Альберта Ейнштейна було недостатньо поділитися з колегами інформацією про відкриття теорії відносності і довести її математично. Для того, щоб ця теорія стала об'єктом інтелектуальної власності, Ейнштейну необхідно було б її записати і повністю описати, довести її абсолютну новизну та перспективи практичного застосування.
До інтелектуальної власності, де вклад людського інтелекту і творчості є явним, належать патенти, авторські права та промис¬лові зразки. Патенти надають виключні (монопольні) права вина¬хідникам за умови, що винахід, як заведено в міжнародній прак¬тиці, є технічним рішенням, яке має новизну та суттєві відмінно¬сті, і практичним засобом задоволення певних потреб. Авторське право як виключне право автора твору на його зміст і викорис¬тання означає, що без дозволу автора або його правонаступників ніхто не може в жодному вигляді відтворювати або будь-яким іншим способом використовувати об'єкти авторського права (твори та художні цінності — книги, картини, малюнки, плакати, фотографії, статті, брошури, доповіді, лекції тощо). Промисло¬вим зразком у міжнародній практиці є нове художньо-конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд та зовнішні ознаки (орнамент, поєднання кольорів і мате¬ріалів, форма виробу, оригінальна упаковка тощо).
Крім того, інтелектуальна власність включає товарні знаки, географічні зазначення, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, нерозголошувану інформацію, в яких безумовно міс¬титься результат інтелектуальної праці, але він не є таким явним, як в інших видах інтелектуальної власності: авторському праві, патентах та промислових зразках.
У сучасних умовах глобалізації господарських відносин права інтелектуальної власності перетворюють на важливі складові ін¬телектуального капіталу компаній, визначаючи їх конкурентоздатність на світових ринках. Так, англійський дослідник Енні Брукінг визначає інтелектуальний капітал як нематеріальні акти¬ви, які поділяються на ринкові активи (марочні назви товарів і послуг, групи споживачів, повторюваність угод, портфель замов¬лень, канали розподілення, різноманітність контрактів та угод тощо), людські активи (сукупність колективних знань співробіт¬ників, їхні творчі та ділові здібності, якості, навички), інфраструктурні активи (технології, методи та процеси; включаючи корпо¬ративну культуру, методи оцінки ризику, методи управління пер¬соналом, фінансова структура, бази даних, методи комунікації тощо), а також такий актив, як інтелектуальна власність (ноу-хау, торговельні секрети, патенти, авторські права, торговельні марки товарів і послуг тощо) [4, с. 30—36]. Неважко помітити, що май¬же всі типи активів інтелектуального капіталу компанії можуть стати самостійними об'єктами інтелектуальної власності або сут¬тєво сприяти їх створенню.
Протягом останніх двох десятиріч відбувся, без перебільшен¬ня грандіозний прорив у ключових галузях науки і техніки — пе¬редусім в інформаційних технологіях та засобах зв'язку. В ре¬зультаті цього паралельно відбуваються такі процеси, як збіль¬шення обсягів світової торгівлі, особливо наукомісткою продук¬цією; зростання кількості об'єктів (товарів та послуг), які містять елементи інтелектуальної власності; полегшення та збільшення можливостей розкриття промислових секретів та поширення практики випуску підробок під продукцією відомих на світовому ринку компаній.
В останнє десятиріччя зростало розуміння того, що націона¬льні стандарти захисту прав інтелектуальної власності та механі¬зми їх реалізації суттєво впливають на розвиток торговельно-економічних відносин між країнами. Недотримання сторонами прав інтелектуальної власності має як соціально-економічні, так і політичні наслідки.
Але в умовах глобального конкурентного середовища першо¬черговою причиною необхідності посилення захисту інтелектуа¬льної власності є економічна: природа інтелектуальної праці є такою, що її вельми дорогі й інколи довгоочікувані результати можуть бути скопійовані та застосовані конкурентами майже миттєво. При цьому важливим є не стільки сам факт копіювання, скільки його економічні наслідки: виробництво підробок об'єктивно зменшує попит на оригінальні товари, а їх виробники недоотримують прибутку, на який мають законне право. Це лише фінансовий бік справи. З погляду маркетингу розповсюдження підроблених (як правило, неякісних) товарів формує негативне ставлення споживачів до цієї торговельної марки взагалі. І знову компанія-виробник повинна збільшувати маркетинговий бюджет на підтримку престижності своєї торговельної марки, боротьбу з підробками тощо.
Таким чином, можна констатувати, що у сфері інтелектуаль¬ної власності в міжнародній торгівлі спостерігаються два проти¬лежні процеси. Один пов'язаний з прагненням компаній, які ви¬робляють наукомістку продукцію, або товари, що включають елементи інтелектуальної власності, якнайшвидше окупити ви¬трати на їх розробку шляхом реалізації такої продукції на бага¬тьох зарубіжних ринках. При цьому наявність таких товарів у портфелі компанії забезпечує їй конкурентну перевагу і полегшує реалізацію її продукції на світовому ринку. Інший процес проти¬діє першому та зумовлений недостатнім рівнем захисту прав ін¬телектуальної власності в багатьох країнах світу. Особливо це стримує розвиток таких форм міжнародного бізнесу, як спільне підприємництво та пряме інвестування, в яких фірми мають по¬двійний ризик (щодо повернення закордонних інвестицій і щодо окупності витрат на розробку товарів, що включають елементи інтелектуальної власності).

1.2. Передумови включення прав інтелектуальної власності до системи світової торгівлі

Необхідність обговорення у межах ГАТТ питань, пов'язаних з охороною прав інтелектуальної власності, виникла у зв'язку зі стрімким розповсюдженням у міжнародному торговельному обі¬гу копій та аналогів товарів, які законно захищені патентами, то¬варними знаками, авторськими правами. Недостатня ефектив¬ність національних систем охорони прав інтелектуальної власно¬сті призвела до значних диспропорцій у торгівлі та використову¬валася деякими країнами з протекціоністською метою. Підробка товарів та послуг, перетворившись у міжнародний бізнес, стала охоплювати дедалі ширший спектр товарів, причому створених як у розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються. Поді¬бна практика стала причиною величезних фінансових втрат для промисловості ряду розвинутих країн внаслідок недоотримання значної частини прибутку від експорту фірм—виробників оригі¬нальної продукції.
Перша спроба поставити питання щодо захисту прав інтелек¬туальної власності в рамках ГАТТ була зроблена у 1978 р. на То¬кійському раунді багатосторонніх торговельних переговорів (1973—1979 pp.). Тоді США та ЄС виступили з ініціативою укла¬сти відповідну угоду з інтелектуальної власності, насамперед щодо фармацевтичної та хімічної продукції, а також програм електронних, обчислювальних машин. У той час угода не була укладена, розв'язання проблеми фактично було відкладено ще на десять років — до початку роботи COT.
За цей час посилилась об'єктивна необхідність створення міжнародної системи захисту прав інтелектуальної власності при Генеральній угоді з торгівлі товарами. Це було зумовлено: про¬цесами глобалізації в світовій економіці, які стимулювали поши¬рення доступу на закордоні ринки і, відповідно, потребували під¬вищення мінімальних міжнародних стандартів захисту прав інте¬лектуальної власності; значним збільшенням питомої ваги високотехнологічних і наукомістких товарів у структурі світової тор¬гівлі порівняно з минулим раундом переговорів; зростанням об¬сягів виробництва та реалізації (особливо на зарубіжних ринках) підробної продукції (насамперед відомих у всьому світі брендів) законних виробників; збільшенням тиску з боку відомих світових експортерів з вимогами захисту їхніх прав інтелектуальної влас¬ності на закордонних ринках; неадекватністю заходів захисту ін¬телектуальної власності в межах Всесвітньої організації інтелек¬туальної власності (WIPO — World «Intellectual» Property Organization).
Ця проблема знову постала під час Уругвайського раунду пе¬реговорів у 1986 p., коли на конференції в Пунта-дель-Есте пред¬ставники країн—членів ГАТТ домовилися про включення до по¬рядку денного раунду питань торгових аспектів прав інтелектуа¬льної власності. Метою цього було зменшення перешкод у між¬народній торгівлі при одночасному зростанні ефективності охо¬рони прав на інтелектуальну власність. Питання були внесені до порядку денного, але на початку раунду країни, що розвивають¬ся, насторожено поставилися до пропозиції створення мінімаль¬них стандартів захисту власників інтелектуальної власності, хоча й підтримували ідею проведення дискусії щодо підробленої та піратської продукції. Така позиція була цілком зрозуміла, оскіль¬ки менш розвинуті країни очікували, що в результаті прийняття таких стандартів їм необхідно буде змінювати внутрішню політику щодо охорони прав інтелектуальної власності, і, крім того, це могло призвести до збільшення виплат за придбання ліцензій, що, в свою чергу, негативно вплинуло б на рівень собівартості та ціни виробленої за ліцензіями продукції. Проте з початком кон¬сультацій і переговорів пропозиції сторін зблизилися, й серед пи¬тань, які потребували негайного вирішення, сторони визначили такі:
—створення необхідних стандартів та принципів стосовно іс¬нування, обсягу та використання прав інтелектуальної власності (торговельні аспекти);
—розробка ефективних засобів дотримання цих прав;
—порядок розв'язання суперечок між країнами щодо торго¬вельних аспектів прав інтелектуальної власності;
— укладання тимчасових угод для реалізації досягнутих до¬мовленостей.
Слід зазначити, що робота над визначеними питаннями ґрунтувалася на досить солідній інституційній базі, яку складала низ¬ка конвенцій (понад 15 документів), що протягом більше ніж сторіччя розроблялися під егідою Всесвітньої організації інтелек¬туальної власності та організацій-попередників (таблиця 41). Се¬ред найвагоміших конвенцій, положення яких були враховані в новій Угоді, слід назвати: Паризьку конвенцію (1967 р.), Бернську конвенцію (1971 р.) та Римську конвенцію (1961 р.).
ТРІПС зобов'язує країни-члени дотримуватися міжнародних ба¬гатосторонніх конвенцій щодо охорони прав інтелектуальної влас¬ності, а саме Паризької конвенції (1967, ст. 1—21), та Додатку Бернської конвенції про захист творів літератури та мистецтва (1971) (за винятком ст. 6-bis, яка стосується «морального права автора»).
У другій частині Угоди ТРІПС подані різноманітні види інте¬лектуальної власності. По відношенню кожного об'єкта правово¬го захисту Угода домагається гарантій того, щоб відправною то¬чкою для відповідних стандартів захисту інтелектуальної власно¬сті, що існують у всіх країнах—учасницях цієї Угоди, були взяті основні зобов'язання вже існуючих міжнародних конвенцій з пи¬тань захисту прав окремих видів інтелектуальної власності, при¬йнятих у різний час, зокрема, Паризької конвенції про захист промислової власності (1967 р.) та Бернської конвенції про за¬хист літературних і художніх творів (1971 р.).
Угода ТРІПС встановила додатково ряд нових стандартів більш високого рівня захисту прав у тих ділянках, де вони вважа¬лися неадекватними.
Так, стосовно авторського права Угода прирівнює комп'ю¬терні програми до літературних творів, а це означає, що вони охороняються тепер так само, як літературні твори за Бернською конвенцією. Крім того, Угода передбачає захист баз даних.
Ключовим доповненням до чинних міжнародних норм у час¬тині авторського права є також положення про право на здійс¬нення комерційного прокату (оренди), відповідно до якого авто¬ри комп'ютерних програм та кінематографічних творів та їх пра¬вонаступники мають право дозволяти або забороняти прокат оригіналів або копій авторських творів широкому загалу. Перед¬бачено також захист прав виконавців, виробників фонограм (зву¬козаписів) та радіомовних організацій. Виконавці отримали права захисту від несанкціонованих записів їхніх виступів, а також їх відтворення (ефірного мовлення чи прямої публічної трансляції виконань виступів у прямому ефірі для широкого загалу). Вироб¬ники фонограм — право дозволяти або забороняти пряме чи опо¬середковане відтворення своїх фонограм. Термін захисту, що на¬дається виконавцям та виробникам фонограм, триває принаймні до закінчення 50-річного періоду. Мінімальні стандарти захисту прав передбачено і для інших видів інтелектуальної власності.
Частина НІ Угоди присвячена найактуальнішій проблемі міжнародної торгівлі — захисту прав інтелектуальної власності. В ній сформульовані загальні зобов'язання сторін, а також визна¬чені процедури та засоби захисту прав інтелектуальної власності.
Наступна частина Угоди регулює процес набуття та підтри¬мання чинності прав інтелектуальної власності та здійснення від¬повідних процедур між сторонами. Це передовсім стосується за¬побіжних заходів щодо скорочення захисту прав інтелектуальної власності, їх охорони щодо знаків послуг, застосування загальних принципів до процедур у сфері прав інтелектуальної власності, а також порядку перегляду рішень.
Як і в усіх Угодах COT, у ТРІПС передбачені заходи щодо за¬побігання, а в разі необхідності — врегулювання суперечок (Час¬тина V). Згідно з принципом прозорості ці заходи передбачають публікації і надання країнам-Членам COT інформації (крім конфіденційної) та повідомлення до Ради ТРІПС.
Домовленості про перехідний період (Частина VI) стосуються різних термінів приведення національних законодавств, інструк¬цій і правил у відповідність до положень Угоди, деяких винятків для країн, що розвиваються, а також вимоги не вживати будь-яких заходів, які б спровокували зниження рівня захисту прав інтелектуальної власності. Для розвинутих країн перехідний пе¬ріод закінчився 1 січня 1996 p., для країн з перехідною економі¬кою і країн, що розвиваються, — 1 січня 2000 p., а для найменш розвинених країн перехідний період закінчиться 1 січня 2006 ро¬ку [1, с. 365].
Остання (VII) Частина Угоди ТРІПС — «Інституційні домов¬леності»: заключні положення — містить положення та домовле¬ності щодо створення Ради з торговельних аспектів прав інтелек¬туальної власності, міжнародного співробітництва, порядку і процедури внесення змін до Угоди, а також умов та правил вжит¬тя винятків щодо безпеки.

2.4.4. Об'єкти інтелектуальної власності і міжнародні стандарти щодо наявності, сфери дії та використання прав інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність підрозділяється на дві категорії: —промислова власність, що включає винаходи (патенти), то¬варні знаки, промислові зразки та географічні зазначення джере¬ла походження;
—авторське право, що включає літературні і художні тво¬ри — такі, як романи, вірші і п'єси, фільми, музичні твори; твори образотворчого мистецтва, наприклад, малюнки, картини, фото¬графії і скульптури, а також архітектурні споруди та суміжні права, що включають права артистів-виконавців на їхні виконан¬ня, права виробників фонограм на їхні записи і права мас-медіа на радіо- і телепрограми.
В статті І ТРІПС — «Характер та сфера дії зобов'язань» — зазначається, що «для цілей цієї Угоди термін «інтелектуальна власність» означає всі об'єкти інтелектуальної власності, які підпадають під дію розділів 1—7 Частини II» [1, с. 338]. Таким чином, до об'єктів інтелектуальної власності в Угоді ТРІПС належать:
авторське право і суміжні права; —товарні знаки;
географічні зазначення; —промислові зразки;
патенти;
—компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
—    нерозголошувана інформація.
Розглянемо стандарти щодо наявності, сфери дії та викорис¬тання прав інтелектуальної власності по зазначених об'єктах.

2.4.4.1. Авторське право та суміжні права

Торговельні аспекти авторського права та суміжних прав у ТРІПС регулює Розділ 1 Частини II (Статті 9-14) [І, с. 340—342]. Одразу слід зазначити, що ТРІПС не дає визначення ані авторсь¬кого права, ані суміжних прав. Загальновизнано, що авторське право є юридичним терміном на позначення прав, наданих авто¬рам літературних і художніх творів. До числа творів, охоплюва¬них авторським правом, належать: романи, поеми, п'єси, довід¬кові видання, газети і комп'ютерні програми; бази даних; фільми, музичні та хореографічні твори; картини, малюнки, фотографії і скульптури; твори архітектури, а також рекламний живопис, гео¬графічні карти і креслення тощо.
В Угоді визначено, що країни—Члени СОТ повинні дотриму¬ватися Статей 1—21 Бернської конвенції (1971 р.) та Додатка до неї щодо виконання норм авторського права і суміжних прав. Надзвичайно важливим є і положення Статті 9 («Відношення до Бернської конвенції»), згідно з яким захист авторського права поширюється на вислови, а не на ідеї, процедури, способи дії або математичні концепції як такі [1, с. 341].
Безпосереднім авторам творів, що охороняються авторським правом, а також їхнім спадкоємцям надаються певні базові права.
Автори та їхні спадкоємці є власниками виключного права на ви¬користання твору або на надання права на використання твору іншим особам на певних умовах. Автор твору може дозволити або заборонити:
його відтворення в тій або іншій формі, наприклад, у ви¬гляді друкованого видання чи звукозапису;
його привселюдне виконання, наприклад, у театральній п'єсі, в музичному творі; кінофільмі тощо;
його запис, наприклад, на компакт-диск, касети чи відеоп-лівку;
його відтворення засобами мас-медіа — по радіо, кабельній мережі або через супутниковий зв'язок;
його переклад іншими мовами чи адаптацію, наприклад, створення кіносценарію за мотивами роману.
Багато творів мистецтва і культури, що охороняються авто¬рським правом (наприклад, друковані видання, звукозаписи, фі¬льми), потрібно довести до масового споживача, зокрема, засо¬бами зв'язку, а для цього потрібні немалі кошти. Тому автори за відповідну винагороду продають, як правило, права на свої твори окремим особам або компаніям, що мають усе необхідне для збу¬ту і поширення художньої продукції. Розмір такої винагороди найчастіше залежить від обсягу фактичного використання твору, а сама винагорода в цьому разі називається роялті.
Термін охорони цих майнових прав, за умовами відповідних договорів ВОІВ, обмежений 50 роками після смерті автора, але національними законодавствами можуть бути передбачені й триваліші терміни. Встановлений у такий спосіб час охорони дає авторам і їхнім спадкоємцям можливість одержувати еко¬номічну вигоду протягом розумного терміну. У рамках авто¬рського права також передбачена охорона особистих немайнових прав, зокрема права вимагати визнання авторства, а також права не дозволяти внесення у твір змін, що можуть завдати шкоди репутації автора.
Автор або власник авторського права на твір може захища¬ти свої права в адміністративному чи судовому порядку. Так, власник авторського права може домогтися судової заборони на піратську діяльність і вимагати компенсації збитку, що він зазнав внаслідок втрати матеріальної вигоди, а також визнання авторства.
За останні 50 років у сфері суміжних прав спостерігався стрі¬мкий розвиток. Суміжні права сформувалися навколо творів, що охороняються авторським правом, і надають аналогічний, але найчастіше дещо обмеженіший як за обсягом, так і за терміном захист таким фізичним і юридичним особам:
—виконавцям (акторам і музикантам) на їх виконання;
— виробникам звукозаписів (наприклад, на касетах і компакт-дисках) на здійснені ними звукозаписи;
—організаціям ефірних мас-медіа на їх радіо- і телепрограми.
Так, виконавці мають право дозволяти або забороняти:
—запис виконання;
—відтворення такого запису;
—ефірне мовлення та пряму публічну трансляцію виконань їх виступу в прямому ефірі для широкого загалу [1, с. 342].
Виробники фонограм мають право дозволяти або забороняти: відтворення своїх фонограм (пряме чи опосередковане), а також комерційний прокат фонограм або їх копій [1, с. 341].
Телерадіомовні компанії мають право забороняти чи дозволя¬ти: «запис, відтворення та ретрансляцію через радіомовні засоби, а також передачу телевізійними засобами» [1, с. 342].
Країни-Члени СОТ домовилися, що термін захисту прав ви¬конавців та виробників фонограм повинен діяти «принаймні до закінчення 50-річного періоду, відлік якого починається від кінця календарного року, в якому було зроблено запис твору або в яко¬му твір було виконано». А для телерадіомовних компаній строк захисту триває «щонайменше 20 років, починаючи від закінчення календарного року, коли була зроблена передача» [1, с. 342].
Авторське право та суміжні права є необхідними умовами розвитку творчості, даючи авторам стимул у формі громадсько¬го визнання і справедливої матеріальної винагороди. Система охорони прав інтелектуальної власності забезпечує авторам га¬рантію поширення їхніх творів без ризику несанкціонованого виготовлення копій або піратства, що, в свою чергу, забезпечує більш вільний доступ населення країн до культурних цінностей, знань, розваг, а також гарантує їм вищу якість об'єктів авторсь¬кого права.
В останні десятиріччя межі застосування авторського права суттєво розширилися, що є результатом інформатизації світового суспільства, яка, зокрема, обумовила впровадження нових мето¬дів поширення різноманітних творів за допомогою засобів глоба¬льного зв'язку — таких, як супутниковий зв'язок і компакт-диски. А поява можливості поширення творів через Інтернет створила нові проблеми у сфері авторського права.
На сьогодні країни—Члени СОТ дійшли згоди, що ком¬п'ютерні програми у вихідному або об'єктивному коді охороня¬ються подібно до літературних творів у рамках Бернської конвенції (1971 р.). Крім того, це стосується і компіляції даних або іншої інформації в електронній чи іншій формі, що завдяки здійсненому відбору або впорядкуванню її змісту є результатом інтелектуальної творчої діяльності. Утім, така охорона не поширюється на власне дані або інформацію і не стосується будь-якого авторського права, яке вже існує на самі дані чи інформацію [1, с. 341].
Для забезпечення гнучкості національної торговельної політики країнам дозволяється застосовувати певні обмеження, винятки та застереження щодо прав виконавців, виробників фонограм і телерадіомовних компаній у рамках Римської конвенції. Обмеження і винятки можуть застосовуватися також стосовно виключних прав, щоправда, коли це не заважатиме нормальному використанню твору та не призведе до заподіянням надмірної шкоді законним інтересам власника прав.


2.4.4.2. Товарні знаки
Генеза товарного знака сягає далекого минулого, коли реміс ники відтворювали свої підписи або «знаки» на створених нимb художніх або побутових виробах. Ці знаки поступово оформилися в сучасну систему охорони та реєстрації товарних знаків. Вони допомагають споживачам ідентифікувати, вибирати і купувати саме ті вироби чи послуги, походження та якість яких засвідчені товарними знаками, що найкраще відповідають їхнім потребам.
Угода ТРІПС визначає товарний знак, як «будь-яке позначення або сполучення позначень, за допомогою яких можна відрізнити товари або послуги одного підприємства від товарів або по слуг іншого підприємства...» [1, с. 342].
Можливості створення товарних знаків практично невичерпні Товарний знак може складатися з одного слова, букви чи цифрі або будь-якого їх сполучення. Він також може складатися з малюнків, символів, тривимірних об'єктів — форми та упаковки виробів; звукових сигналів — таких, як музика чи звуки людського голосу; запахів або кольорів, використовуваних як відмітних ознак.
Крім знаків, що ідентифікують комерційне походження виробу чи послуги, існує кілька додаткових категорій товарних знаків приклад, асоціації можуть бути власниками колективних знаків, а члени їх шляхом використання останніх при діловій комунікації ставлять знак рівності між собою і встановленими асоціацією вимогами та стандартами щодо якості професійної діяльності і надання послуг. Прикладом таких професійних об'єднань є асоціації бухгалтерів, інженерів, архітекторів, адвокатів, рекламістів тощо. Сертифікаційні знаки як різновид товарних присвоюються за відповідність встановленим стандартам, проте сфера їх застосування не обмежена тим або іншим фаховим товариством. Вони можуть присвоюватися будь-якій юридичній або фізичній особі, спроможній довести, що її вироби відповідають певним стандартам. Як приклад сертифікаційних знаків, що одержали міжнародне визнання, можна назвати стандарти якості ISO 9000.
Статті 15 «Об'єкт, що охороняється» та 19 «Вимога використання» регламентують основні вимоги щодо реєстрації товарних знаків у країнах—Членах COT. Так, будь-які позначення (слова, літери, власні імена, цифри, зображення та комбінації кольорів, а також будь-яке сполучення таких позначень) можуть бути зареєстрованими як товарні знаки. Основними положеннями щодо реєстрації товарних знаків є:
відсутність перешкод реєстрації залежно від характеру товарів чи послуг, для яких має використовуватися товарний знак;
здійснення реєстрації залежно від розрізнювальної здатності, що набувається завдяки використанню, в тих випадках, коли позначенню не притаманна здатність розрізнення відповідних товарів та послуг;
—    вимога візуального сприйняття позначення як умова реєстрації товарного знака;
можливість відмови в реєстрації через причини, що суперечать положенням Паризької конвенції (1967 p.);
можливість передбачення залежності реєстрації від використання, однак дійсне використання товарного знаку не може бути умовою подання заявки на реєстрацію;
неможливість відхилення заявки на реєстрацію товарного знака лише на тій підставі, що використання, що передбачалося, не відбулося до закінчення трирічного періоду від дня подання заявки;
можливість скасування реєстрації торгової марки, здійсненої за умови її використання, тільки після тривалого терміну її невикористання без вагомих причин (протягом принаймні трьох років);
—    обов'язковість публікації товарних знаків до їх реєстрації або відразу після неї;
надання адекватних можливостей для подання звернень про анулювання результатів реєстрації;
—    надання можливості подання заперечення проти реєстрації товарного знака [1, с. 342—344]. У світовій практиці для реєстрації товарних знаків спочатку до відповідного національного або регіонального відомства подається заявка на реєстрацію товарного знака, яка має містити чіткі зображення знака, включаючи чітке відтворення кольору, форми чи тривимірних елементів, а також перелік товарів або послуг для яких і спрямовується запит щодо охорони знака. Для отримання охорони як товарного, або іншого знака, сам знак повинен задовольняти певні умови: мати розпізнавальну функцію, щоб споживачі могли відрізняти його та не плутати з іншими товарними знаками, що ідентифікують інші продукти; не повинен містити помилкової інформації, що вводить в оману; не повинен су¬перечити суспільному порядку та моралі.
Крім того, права, на які надійшла заявка, не можуть цілком або частково збігатися з правами, вже наданими власнику іншого товарного знака, Це встановлюється шляхом пошуку й експертизи, що проводяться національними відомствами, або шляхом розгляду заперечення третіх осіб, які претендують на такі самі чи аналогічні права. Майже всі держави проводять реєстрацію та надають захист товарним знакам. У кожному національному або регіональному відомстві є реєстр товарних знаків, у якому міститься вичерпна інформація про заявки на всі реєстрації і їх продовження, що полегшує проведення експертизи та пошуку, а також дії третіх осіб у плані можливих заперечень. Проте дія такої реєстрації обмежується територією країни, в якій вона здійснена (а у випадку регіональної реєстрації — територіями відповідних країн).
З метою уникнення необхідності реєстрації в кожному національному чи регіональному відомстві ВОІВ виконує адміністративні функції системи міжнародної реєстрації знаків. Ця система регулюється двома договорами: Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію товарних знаків і Мадридським протоколом. Особа (яка має громадянство, місце постійного проживання або дійсне комерційне підприємство) однієї з країн-учасниць одного або обох згаданих договорів на підставі подачі заявки або реєстрації в національному відомстві цієї країни може одержати міжнародну реєстрацію, визнану чинною в деяких або в усіх країнах Мадридської спілки. В даний час учасниками однієї або обох угод є понад 60 країн.
Відповідно до Статті 16 ТРІПС «Права, що надаються» «власник зареєстрованого товарного знака повинен отримати виключне Право щодо заборони всім третім сторонам, які не мають згоди власника, використовувати в процесі торгівлі ідентичні або схожі позначення для товарів чи послуг, які є ідентичними, або схожими на ті, стосовно яких реєструється товарний знак, де таке використання призвело б у результаті до ймовірності плутанини» [1, с. 343]. А в разі використання ідентичного позначення для ідентичних товарів або послуг імовірність сплутати їх повинна вважатися презумпцією.
Країни-Члени СОТ домовилися, що термін первісної реєстрації товарного знака має бути не меншим семи років. Продовження реєстрації також має здійснюватися на строк, не менший, ніж перший, за відсутності обмежень щодо кількості таких продовжень.
ТРІПС передбачає, що країни—Члени СОТ можуть визначати національні умови ліцензування та передачі прав на товарні знаки, однак примусове ліцензування товарного знака може передавати право на товарний знак разом з передачею підприємства, якому належить товарний знак, або без передачі підприємства. Крім того, країни—Члени СОТ домовилися, що використання іншого товарного знака в торгівлі не повинно невиправдано ускладнюватися спеціальними вимогами, до яких слід віднести вимогу використання: разом із іншим товарним знаком; у спеціальній формі; або в такий спосіб, який шкодить здатності відрізняти товари або послуги одного підприємства від товарів та послуг іншого. Це не стосується вимог щодо використання разом товарного знака, що ідентифікує виробника товарів чи послуг, але без поєднання з ним, з товарним знаком, що вирізняє специфічні товари або послуги такого підприємства [1, с. 344].
Існування системи реєстрації товарних знаків сприяє розвитку підприємницької ініціативи та підвищенню якості товарів і послуг, приносячи їх власникам суспільне визнання і матеріальну вигоду. Охорона товарних знаків також перешкоджає спробам здійснення несумлінної конкуренції, зокрема, використанню подібних або підроблених товарних знаків з метою збуту товарів і послуг нижчої якості або тих, які не відповідають оригінальному товарному знаку за іншими показниками. Система дозволяє інноваційним і конкурентоздатним фірмам створювати та реалізовувати товари і послуги на більш справедливих умовах, що сприяє розвитку міжнародної торгівлі.

2.4.4.3. Географічні зазначення
Угода ТРІПС визначає географічні зазначення як «зазначення, які визначають товар як такий, що походить з території країни-члена, регіону або місцевості на його території, коли дана якість, репутація або інші характеристики товару значною мірою пов'язані з його географічним положенням» [1, с. 345].
Найчастіше географічне зазначення є назвою місця походження товарів. Сільськогосподарські продукти зазвичай мають властивості, обумовлені місцем їх виробництва, яке перебуває під впливом певних природних чинників — таких, як особливості клімату чи склад ґрунту. Питання про те, чи діє якийсь знак як географічне зазначення, є компетенцією національного законодавства і визначається особливостями сприйняття споживачів) Географічні зазначення можуть використовуватися для широкого кола сільськогосподарських продуктів: «Тоскана» для олії, виготовленої в однойменній області Італії; «Рокфор» для сиру, виготовленого у Франції.
Використання географічних зазначень не обмежено сільськогосподарськими продуктами. Вони можуть також підкреслювати особливі властивості продукту, що є результатом соціально-культурних чинників, притаманних місцю походження цих продуктів, зокрема, таких, як особливі навички і традиції виготовлення товару. Таким місцем походження може бути селище чи місто, регіон або країна. Прикладом останньої може служити зазначення «Switzerland» («Швейцарія») або «Swiss» («швейцарський»), що в багатьох країнах сприймається як географічне зазначення товарів, виготовлених у Швейцарії, і зокрема, щодо годинників.
Найменування місця походження товарів — це особливий вид географічного зазначення, що використовується для позначення товару, особливі властивості якого винятково або головним чином визначаються характерними для даного географічною об'єкта природними умовами, в яких виробляються такі товари. Концепція географічного зазначення є ширшою, ніж найменування місця походження. Прикладами найменувань місця походження, що охороняються в державах—учасниках Лісабонської угоди про охорону найменувань місць походження і їх міжнародної реєстрації, є «Bordeaux» («Бордо») щодо вина, виготовленого у французькій місцевості Бордо, «Havana» («Гавана») щодо тютюну, який вирощується в районі Гавани (Куба) або «Tequila: («Текіла») щодо спиртних напоїв, виготовлених на певних теренах Мексики.
Оскільки географічне зазначення вказує на особливе місці або регіон виробництва, який визначають особливі властивості товару, що походить з цього місця або регіону, дуже важливо щоб ці особливі властивості та репутація даного товару визначалися саме цим місцем. Оскільки особливі властивості залежать від географічного місця, де виробляється товар, існує особливий «зв'язок» між товарами і місцем, де вони були спочатку зроблені.
Географічні зазначення розглядаються споживачами як показник походження і якості товарів. Багато з них набули високої репутації та популярності на світовому ринку, які за відсутності належного захисту можуть бути викривлені несумлінними комерційними діями конкурентів. Свавільне використання географічних зазначень фірмами, що не мають дозволу на таке використання (наприклад, «Darjeeling» («Дарджилінг») щодо чаю, що не виготовляється на чайних плантаціях Дарджилінга) завдає шкоди споживачам і законним виробникам такого чаю. Споживачі купують нібито справжній продукт, що має особливі властивості, тоді як фактично вони оплачують імітацію, що не має жодної цінності. Законним виробникам завдається збиток, оскільки в них віднімають частину споживачів і шкодять сталій репутації їхньої продукції.
Географічні зазначення охороняються відповідно до норм національного законодавства та відповідно до широкого спектра концепцій, зокрема, таких, як законодавство з боротьби з несумлінною конкуренцією, законодавство з охорони інтересів споживачів, законодавство з охорони сертифікаційних знаків або спеціальні закони з охорони географічних зазначень або найменувань місця походження. По суті, особи, що не мають належного до¬зволу, не можуть використовувати географічні зазначення, якщо таке використання може ввести споживачів в оману стосовно справжнього походження товарів.
Низка міжнародних договорів, адміністративні функції яких виконує Всесвітня організація інтелектуальної власності, передбачають охорону географічних зазначень. Насамперед це Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 р. і Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження і їх міжнародну реєстрацію. Крім того, Статті 22—24 Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності регулюють міжнародну охорону географічних зазначень у рамках Світової організації торгівлі.
З метою захисту географічних зазначень, країни—Члени СОТ домовилися забезпечувати законні заходи щодо запобіганню використання засобів визначення або представлення товару, які свідчать або передбачають, що виріб походить з іншого місця, ніж справжнє місце походження, і тим вводять в оману споживачі» щодо географічного походження виробу. Це стосується і буді якого використання, яке є актом несумлінної конкуренції в контексті Статті 10-bis Паризької конвенції (1967), яка включає: зазначення, які можуть ввести в оману публіку щодо природи, процесу виготовлення, характеристик, придатності та якості виробу) дії, що створюють плутанину з установою, товарами або промисловою чи комерційною діяльністю конкурента; неправдиві твердження для дискредитації установи, товарів або промислової чи комерційної діяльності конкурента.
Крім того, країни—Члени СОТ повинні відмовляти в реєстрації торгового знака чи скасовувати його, якщо торговий знак має географічне зазначення, яке вводить в оману споживачів щодо справжнього місця походження виробу [1, с. 345].
Ці положення (Стаття 22 «Захист географічних зазначень» стосуються всіх товарних знаків, що мають такі зазначення. Проте, враховуючи виключну роль географічних зазначень для маркетингової діяльності виробників вин та спиртних напоїв на світовому ринку, ТРІПС передбачає додатковий захист географічних зазначень для цих товарів (Стаття 23). Так, у тих випадках коли вина та спиртні напої не походять з місця, названого даним географічним зазначенням, і навіть коли вказане реальне місці походження або географічне зазначення використовується у перекладі або такими словами, як «сорт», «вид», «тип», «стиль» «імітація» тощо, країна—Член СОТ має забезпечити вжиття відповідних захисних заходів [1, с. 345].
Від країни—Члена СОТ не вимагається заборони використання певних географічних зазначень щодо вин або алкогольних напоїв, якщо вони постійно та добросовісно використовувалися на його території протягом принаймні 15 років до 15 квітня 1994 р Якщо товарний знак застосовувався чи був зареєстрованим або придбаним у добросовісний спосіб до дати застосування цих положень чи до захисту географічного зазначення в країні походження, придатність до реєстрації або її чинність, або право на використання торгового знака не повинні обмежуватися на підставі того, що така торгова марка ідентична чи подібна до географічної вказівки [1, с. 346—347].
З метою спрощення захисту географічних зазначень для вин Країни—Члени СОТ домовилися проводити при Раді ТРІПС переговори про встановлення багатосторонньої системи сповіщення та реєстрації географічних зазначень для вин, які цілком відповідають вимогам для захисту на території       країн—Членів системи.
2.4.4.4. Промислові зразки
В Угоді ТРІПС передбачені вимоги щодо охорони (Стаття 25) та охорона прав (Стаття 26) стосовно промислових зразків. При цьому в документі не дається визначення промислового зразка, а лише зазначається, що        країни-Члени повинні «забезпечувати охорону незалежно розроблених промислових зразків, які є новими або оригінальними». Крім того, в національних законодавствах країн може бути передбачено, що такий захист «не поширюється на зразки через, головним чином, технологічні або фун¬кціональні міркування» [1, с. 347].
Під промисловим зразком розуміють елементи оформлення, дизайну, естетичні аспекти виробу. Зразок може складатися з тривимірних компонентів — таких, як форма чи поверхня якогось виробу або двовимірних компонентів, наприклад, малюнка, лінії та кольору. Промислові зразки застосовуються в широкому спектрі промислових виробів і творів ремісничої творчості — від технічного та медичного устаткування до годинників, ювелірних прикрас і інших ексклюзивних виробів — від кухонного посуду та побутових електроприладів до транспортних засобів і архітектурних об'єктів, від малюнків на тканині до товарів для відпочинку та спорту.
Для одержання захисту промислового зразка відповідно до національного законодавства більшості країн він повинен мати зовнішньо привабливий вигляд. Це означає, що промисловий зразок головним чином має естетичну природу і не передбачає захисту технічних особливостей того виробу, частиною якого він є.
За рахунок використання як елементів промислових зразків виріб набуває зовнішньої і загалом споживчої привабливості, в результаті чого зростає і комерційна вартість виробу, а також можливість його реалізації на ринку.
Якщо промисловий зразок охороняється, то його власник — фізична чи юридична особа, що зареєструвала зразок, забезпечує собі виключне право на захист від несанкціонованого копіювання або імітації зразка третіми особами. Це сприяє отриманню справедливого прибутку на вкладений капітал. Ефективна система охорони також приносить користь споживачам і суспільству в цілому, забезпечуючи добросовісну конкуренцію та дотримання правил торгівлі. Крім того, охорона промислових зразків сприяє економічному розвитку, активізуючи художню творчість у промисловості й виробництві, а також у традиційних сферах мистецтва та художніх промислах, що сприяє пожвавленню комерційної діяльності й експорту національної продукції.
Створити промислові зразки та забезпечити їх захист відносно недорого і просто, що під силу невеликим і середнім підприємствам, а також окремим художникам і ремісникам, як у промислово розвинутих, так і в країнах, що розвиваються.
У більшості країн для отримання захисту відповідно до законодавства про промислові зразки необхідно зразок зареєструвати. Для цього він повинен мати новизну або оригінальність. У різних країнах цим термінам даються різні визначення, і кожна країна може встановити свій порядок реєстрації. А загалом «новий» означає, що, наскільки відомо, аналогічний або подібний зразок до цього не існував. При реєстрації промислового зразка видається посвідчення про реєстрацію. Країни—Члени COT визначили, що термін захисту прав щодо промислових зразків має бути не меншим ніж 10 років [3, с. 348].
В Угоді ТРІПС передбачено, що залежно від конкретного національного законодавства та від самого зразка промисловий зразок може стати об'єктом захисту як твір мистецтва відповідно до законодавства з авторського права. У деяких країнах захист об'єкта може здійснюватися паралельно: як промислового зразка і як твору мистецтва. В інших країнах авторське право й охорона промислових зразків взаємно виключають одне одного: якщо власник вибирає один варіант охорони, він не може одночасно скористатися іншим.
За певних обставин можна забезпечити захист промислового зразка відповідно до законодавства про недобросовісну конкуренцію, хоча при цьому умови охорони, гарантовані права та засоби правового захисту можуть бути цілком іншими.
Зазвичай захист промислового зразка обмежується територією країни, в якій захист надано. У рамках Гаагської угоди про міжнародне депонування промислових зразків, адміністративні функції якого виконує ВОІВ, пропонується новий порядок міжнародної реєстрації. Заявник може подати заявку на одну міжнародну реєстрацію або до ВОІВ, або до національного відомства країни—-учасниці Угоди. Потім зразку надасться захист у тих країнах—-учасницях Угоди, в яких власник бажає його одержати.
Країни—Члени COT можуть передбачати обмежені винятки щодо захисту промислових зразків за умови, що такі винятки не Суперечитимуть нормальному застосуванню промислових зразків І не будуть завдавати шкоди законним інтересам власників зразків, з урахуванням інтересів третіх сторін.
2.4.4.5. Патенти
Появу операцій з купівлі-продажу патентів і ліцензій спричинило патентне право, тобто право виключного користування. Основними принципами функціонування національних патентних систем є:
—    право на винахід, тобто можливість монопольного використання або розпорядження винаходом протягом терміну дії патенту; патентний захист означає, що винахідник або власник патенту має право забороняти будь-кому іншому використовувати винахід, а також може притягати до відповідальності порушників своїх патентних прав; винаходи, зроблені винахідниками, що працюють на фірмі за наймом. називаються «службовими» винаходами та належать власникам фірми, звідси — різниця між поняттями «винахідник» і «патентовласник»;
патентоспроможність винаходу, тобто відповідність сукупності критеріїв патентоспроможності, таких, як: технічне розв'язання задачі (створення нових і вдосконалення існуючих процесів, машин); новизна (технічне рішення визнається винаходом лише тоді, коли воно не відоме в усіх країнах світу); винахідницький рівень (винахід має перевищувати рівень звичайного інженерного рішення); можливість практичного застосування (комерційна цінність);
—    територіальна обмеженість патентних прав — дія патенту тільки на території країни, яка видає його; будь-хто за кордоном може використати цей винахід, зробивши відкриття вдруге (паралельно) чи отримавши інформацію про нього неофіційними шляхами, а для запобігання цьому необхідно патентувати винаходи в країнах, у яких потенційно може бути повторено винахід або які зацікавлені в його використанні. Щоправда, останнім часом укладено серію міжнародних угод, що дають можливість отримувати патенти, які діють у кількох країнах одразу, а в країнах ЄС створена Європейська патентна система, що передбачає подання заяви на патент в одній країні й однією мовою, а отримання пакета патентів, що діють в усіх країнах — членах інтеграційного угруповання;
сплата мита за отримання патенту та підтримання його дії (рівень ставок мита досить високий, що вимагає значної фінансової підтримки дії патенту, особливо в деяких країнах);
обмежений термін володіння патентом (на винаходи видаються патенти, терміни дії яких у різних країнах становлять 15— 20 років, а на промислові зразки — свідоцтва на патент з термінами дії від 3 до 15 років).
Таким чином, патент на винахід — це документ, що видається компетентним урядовим органом винахіднику або організації та засвідчує монопольне право використання винаходу його власником. В Угоді ТРІПС зазначається, що винахід може бути зареєстрованим (з отриманням патенту), якщо він відповідає таким вимогам: є новим, має винахідницький рівень, є промислово придатним. При цьому країни—Члени СОТ мають патентувати винаходи без жодної дискримінації за місцем створення винаходу, сферою технологій та незалежно від того, чи є продукція закордонного, а чи вітчизняного виробництва [1, с. 348].
Одначе це правило має й винятки. Так, країна має право не патентувати винаходи, комерційному використанню яких на території цього Члена СОТ необхідно запобігти з причин захисту громадського порядку або суспільної моралі, включаючи охорону життя або здоров'я людини, тварин чи рослин, або щоб запобігти заподіянню значної шкоди навколишньому середовищу. Крім того, Члени СОТ можуть не дозволяти патентування: діагностичних, терапевтичних та хірургічних методів лікування людини або тварин; рослин і тварин, крім мікроорганізмів та важливих біологічних процесів для продукування рослин і тварин, крім небіологічних та мікробіологічних процесів. Проте Члени СОТ повинні забезпечити захист сортів рослин [1, с. 348—349].
Стаття 28 ТРІПС «Права, що надаються» поділяє права власника патенту в залежності від його об'єкта — продукту або процесу.
Патент має надавати його власникові такі виключні права:
коли об'єктом патенту є продукт, — перешкоджати третім сторонам, які не мають дозволу власника, виробляти, використовувати, пропонувати до продажу, продавати чи імпортувати для цих цілей зазначений продукт;
коли об'єктом патенту є процес, — перешкоджати третім сторонам, які не мають дозволу власника, використовувати процес або: використовувати, пропонувати на продаж, продавати або імпортувати для цих цілей принаймні продукт, який було безпосередньо отримано шляхом цього процесу.
Власники патенту також повинні мати право передавати чи передавати у спадщину патент або укладати ліцензійні угоди [1, Є, 349].
Водночас положення ТРІПС дозволяють країнам—Членам СОТ робити обмежені винятки з виключних прав власника пате¬нту, якщо такі винятки:
не будуть суттєво суперечити нормальному використанню патенту;
— не завдадуть суттєвої шкоди законним інтересам власника патенту з огляду на інтереси третіх сторін [1, с. 349].
Патентна охорона означає, що винахід не може бути виготовлено, використано, поширено чи продано в комерційних масштабах без згоди патентовласника. Патентовласник має право: приймати рішення про те, хто може або не може використовувати запатентований винахід протягом терміну охорони винаходу; давати дозвіл або видавати ліцензію іншим особам на використання винаходу на погоджених умовах; продати право на винахід будь-якій особі, яка потім стає новим власником цього патенту. Після закінчення терміну дії патенту, захист закінчується, і винахід стає суспільним надбанням, тобто власник більше не має виключних прав на винахід, який стає відкритим для комерційного використання іншими особами.
Патентна система має потужний стимулюючий вплив на дослідників, створюючи громадське визнання їх науково-технічних досягнень і внеску в розвиток суспільства, а також забезпечує матеріальну винагороду за комерційне використання їхніх винаходів. Так, відомими в усіх країнах світу стали такі патентовласники, як Белл — винахідник телефону, Едісон і Свен — винахідники електричного освітлення, Біро — розробник кулькової ручки та багато інших. На сьогодні серед патентовласників переважають фірми, співробітники яких роблять винаходи у різних галузях діяльності людини.
Першим кроком на шляху до одержання патенту є подача патентної заявки. Як правило, патентна заявка містить назву винаходу, а також зазначення технічної сфери, до якої він належить; передумови та опис винаходу, викладені достатньо докладно, щоб особа, яка має середні знання в даній царині, могла використовувати або відтворити винахід (описи, як правило, супроводжуються такими візуальними матеріалами, як креслення, схеми чи діаграми, що допомагають краще розкрити сутність винаходу); різноманітні «претензії», тобто інформацію, що визначає обсяг захисту, що його має надати патент. У багатьох країнах наукові теорії і математичні методи, сорти рослин та породи тварин, нові природні речовини, методи виконання господарських операцій і методи медичного лікування (але не самі медичні препарати), як правило, не патентуються.
ТРІПС визначає умови отримання патенту. Так, відповідні патенти відомства країн:
повинні вимагати від заявників, які бажають одержати патент, щоб вони розкривали суть свого винаходу достатньо зрозуміло і докладно, щоб кваліфікована у відповідній галузі особа могла використати винахід, а також можуть вимагати від заявників зазначити найкращий відомий їм спосіб використання винаходу на дату подання заявки або при домаганнях на пріоритет - на дату пріоритету;
— можуть вимагати від заявника, який бажає одержати патент, надати інформацію, що стосується його відповідних заяво та видачі йому іноземних патентів [ 1, с. 349].
Патент видає національне патентне відомство або регіональне відомство, що виконує роботу в інтересах низки країн, як наприклад, Європейське патентне відомство й Африканська регіональна організація промислової власності. У рамках таки регіональних систем заявник просить захист на винахід в одні або кількох країнах, і кожна країна приймає рішення про на дання чи відмову в наданні захисту на своїй території. Договір про патентну кооперацію (РСТ), адміністративні функції якого виконує ВОІВ, забезпечує можливість подачі однієї міжнародної патентної заявки, що має таку саму дію, що й подача національної заявки в кожній із зазначених країн. Заявник, яки просить захисту, може подати одну заявку і просити захисту у тих країнах — учасницях Договору, в яких він бажає захист одержати.
Як вже згадувалося, угодою передбачається двадцятилітні термін захисту патентів на винаходи продуктів або процесі практично в усіх галузях техніки. Важливим положенням Угод ТРІПС є те, що припускається примусове ліцензування, тобто видача прав на використання патенту, в тому числі державі або третім особам, уповноваженим державою, без санкції      патентовласника, але за певних обмежувальних умов. Ті країни—Члени СОТ, що застосовуватимуть (або вже застосовують) обов'язково (за ініціативою уряду) ліцензування, мають дотримуватися таких норм і правил:
—дозвіл на таке використання слід розглядати, виходячи його індивідуальних властивостей, тобто враховуючи особливості майбутнього використання;
—дозвіл може надаватися лише в тому разі, коли зацікавлений виробник намагався (але не досяг успіху у своїх зусиллях дістати дозвіл на ліцензію на основі раціонального договору та прийнятих комерційних умов;
сфера та тривалість використання ліцензії повинні обмежуватися цілями, для яких воно дозволене, а у випадках використання напівпровідникових технологій лише для громадського комерційного вжитку або для виправлення анти конкурентної практики після судового чи адміністративного розгляду;
видача подібної ліцензії не повинна бути винятковою;
видавати ліцензію для використання переважно для забезпечення внутрішнього ринку;
передбачати на період дії обставин, що призвели до відповідного обов'язкового ліцензування, відповідальність та відповідний захист законних інтересів уповноважених осіб, які надали ліцензію;
надавати компетентним органам влади право на мотивований запит, переглядати питання про те, чи продовжують існувати обставини для такого ліцензування;
власник прав має отримувати адекватну компенсацію, виходячи з обставин та з урахуванням економічної вартості даної ліцензії;
власник прав повинен мати право подавати апеляцію на будь-яке рішення про видачу обов'язкової ліцензії або на будь-яке рішення щодо компенсації такому власнику [1, с. 350—351].
В разі необхідності виправлення анти конкурентної практики після судового чи адміністративного розгляду країна—Член СОТ може не дотримуватись умов видачі ліцензії: тільки у випадках, коли зацікавлений користувач намагався (але не досяг успіху у своїх зусиллях) отримати дозвіл на ліцензію на основі раціонального договору, а також для використання переважно для забезпечення внутрішнього ринку.
В деяких випадках використання патенту неможливе без порушення іншого патенту (тобто винаходи обопільно доповнюють один одного) та без промислового використання винаходу іншого патентовласника (так звані перехресні або взаємозалежні патенти). При цьому положення ТРІПС передбачають застосування таких додаткових умов:
—наявність важливих технічних переваг великого економічного значення від винаходу, заявленого в другому патенті порівняно з винаходом, патент на який було порушено;
—    надання прав на перехресну ліцензію за прийнятими умовами власнику патенту, що був порушений, на використання винаходу, що заявляється у другому патенті;
—використання, дозволене з порушенням патенту, не повинно передаватися, коли також передаються права за другим патентом [1, с. 351].
Кожен Член СОТ повинен створити можливість судового перегляду будь-якого рішення щодо анулювання чи втрати права на патент.
У разі виникнення суперечки стосовно порушень прав власників, що стосуються патенту на спосіб отримання продукту, то для цілей цивільного судочинства органи судової влади повинні мати право наказувати відповідачеві довести, що спосіб, використаний ним для отримання ідентичного продукту, відрізняється від запатентованого способу. Це положення скорочено називають «обов'язок доведення». Згідно зі Статтею 34 «Патенти на спосіб виготовлення продукту; обов'язок доведення»      країни—Члени COT мають передбачити, що принаймні за однією з наступних обставин будь-який ідентичний продукт, коли він виробляється без дозволу власника патенту, повинен, за відсутності доказу протилежного, вважатися отриманим у результаті запатентованого способу:
якщо продукт, отриманий запатентованим способом, є новим;
якщо існує значна ймовірність, того, що ідентичний продукт був виготовлений із використанням даного способу, і власник патенту був не в змозі шляхом прийнятих зусиль визначити спосіб, який фактично використовувався [І, с. 352].
Щоправда, слід зазначити, що в положеннях ТРІПС не міститься визначення чи пояснення, який продукт вважати новим і які критерії новизни використовувати, що може створювати додаткові труднощі у трактуванні цього питання. В маркетингу стосовно нового товару є два поняття: піонерний товар і товари ринкової новизни [6]. Піонерним вважається товар, який відкриває перед споживачем можливість задоволення зовсім нової потреби, такими прикладами є винайдення автогену, авторучки, радіо, те¬лефону, телефаксу тощо. А товар, який підіймає на новий якісний рівень задоволення звичайної, відомої потреби чи дозволяє ширшому колу споживачів задовольняти на певному рівні відому потребу, заведено вважати товаром ринкової новизни (наприклад, стільниковий телефон, музичний центр, електричні побутові прилади тощо).
Повертаючись до «обов'язку доведення», слід додати, що Країна—Член COT повинна мати можливість передбачати, що зазначений обов'язок повинен існувати тільки «для порушника, який підозрюється, якщо виконуються умови, передбачені в під параграфі (а), або лише якщо виконуються умови передбачені в під параграфі (b)». За умови наведення доказів протилежного слід враховувати законні інтереси відповідача в захисті його виробничих та комерційних таємниць [1, і. 352].
2.4.4.6. Компонування (топографії) інтегральних мікросхем
Щодо захисту топології інтегральних мікросхем, то Угода ТРІПС забезпечує захист на основі Вашингтонського договору 1989 р. про інтегральні мікросхеми, що був відкритий для підписання в травні 1989 р. Але Угода доповнює цей договір деякими новими положеннями в інтересах поліпшення захисту. Так, в Угоді встановлено загальний термін захисту прав у 10 років (мінімальний період часу). ТРІПС додатково визначає незаконними імпортування, продаж або розповсюдження з комерційною метою товарів, компонентами яких є мікросхеми, що охороняються, якщо не було отримано відповідного дозволу власника прав.
Проте, в разі, коли особи знали, що куплені ними товари містять незаконно відтворені інтегральні мікросхеми, то такого роду дії не повинні вважатися незаконними. Такі особи можуть виконувати будь-які дії стосовно товарів за умови сплати законному власникові прав відповідної раціональної суми роялті [І, с. 352].
Члени СОТ можуть застосовувати обов'язкове ліцензування компонувань інтегральних мікросхем або її використання урядом чи на користь уряду відповідно до положень щодо обов'язкового ліцензування патентів.

2.4.4.7. Нерозголошувана інформація
До нерозголошуваної належить така інформація, яка:
—є секретною в тому розумінні, що вона як одне ціле або у точній сукупності та поєднанні її компонентів не є загальновідомою або доступною для осіб у колах, що звичайно мають справу з інформацією, про яку йдеться;
має комерційну цінність внаслідок того, що вона є секретною;
зберігається в секреті внаслідок вжиття за відповідних обставин певних заходів особою, яка законно здійснює контроль за цією інформацією;
надається уряду та урядовим установам як умова отримання дозволу на збут фармацевтичної продукції або продукції сільськогосподарської хімії (нерозголошувані дані випробувань або інші дані, отримання яких потребує значних зусиль) [1, с. 354].
Метою захисту нерозголошуваної інформації є недопущення недобросовісної конкуренції. Для цього країни—Члени СОТ домовилися, що власники нерозголошуваної інформації повинні мати можливість перешкоджати тому, щоб «інформація, яка законно знаходиться під їх контролем, розголошувалась, збиралась або використовувалась іншими особами без їхньої згоди у такий спосіб, який суперечить чесній комерційній практиці (тобто такій практиці, як порушення контракту, порушення довіри та спону¬кання до порушення, що включає придбання інформації, що не підлягає розкриттю третіми сторонами, які знали або не могли не знати, що з цим придбанням пов'язана не доброчинна комерційна практика)» [І, с. 354].
Таким чином, в Угоді ТРІПС сформульовані стандарти захисту прав інтелектуальної власності щодо авторського та суміжних прав, товарних знаків, географічних зазначень, промислових зразків, патентів, топографії інтегральних мікросхем та нерозголошуваної інформації (табл. 42).
Крім того, в Угоді звернено увагу на можливість застосування    країнами—Членами анти конкурентної практики щодо укладання ліцензійних угод. Для запобігання негативному впливу зазначених вище стандартів захисту прав інтелектуальної власності на процеси передачі прогресивних технологій Угодою передбачено, що країни—Члени СОТ мають право вживати адекватних заходів, у тому числі й законодавчого характеру, для запобігання зловживань власниками інтелектуальної власності своїми правами, що (зловживання) може призвести до створення несприятливих умов передачі технологій, а також негативно позначитися на міжнародній торгівлі.
2.4.5. Процедури та заходи щодо захисту прав інтелектуальної власності
Зазначені нижче положення є загальними зобов'язанням» країн—Членів СОТ щодо захисту прав інтелектуальної власності Розглянемо їх докладніше.
Згідно з угодою ТРІПС країни—Члени мають гарантувати, ще процедури щодо захисту прав інтелектуальної власності передбачаються їхнім законодавством — з тим, щоб дозволити ефективні заходи проти будь-якої дії, що порушує права інтелектуальної власності, включаючи термінові заходи, спрямовані на запобігання порушенням, та заходи, що стримують від подальших порушень. Ці процедури мають відповідати таким основним принципам:
—застосовуватися таким чином, щоб уникати створення бар'єрів для законної торгівлі;
—забезпечувати гарантії проти зловживань;
—бути справедливими та однаковими для всіх;
—не повинні бути безпідставно ускладненими;
—    вартість їх здійснення не має бути високою;
—не можуть містити безпідставних часових обмежень або невиправданих затримок;
—    повинні мати обґрунтоване рішення по суті справи, бажано — викладене в письмовій формі;
—сторони повинні мати можливість апеляції до суду щодо адміністративних рішень;
—    рішення по суті справи мають базуватися лише на свідченнях [І, с. 355].
Слід також зазначити, що країни—Члени СОТ щодо процедур захисту прав інтелектуальної власності не мають жодних зобов'язань відносно:
—надання можливості перегляду виправдання в кримінальних справах (Ст. 41.4 Угоди ТРІПС);
—запровадження відмінної від чинної в них системи судочинства;
—    розподілу ресурсів між захистом прав інтелектуальної власності та виконанням законодавства в цілому (Ст. 41.5 Угоди ТРІПС).
Країни—Члени СОТ у ході застосування цивільно-правових та адміністративних процедур захисту прав інтелектуальної власності мають забезпечити:
—доступність процедури;
—відповідачі повинні мати право на письмові повідомлення, які мають бути своєчасними, містити «достатньо докладний виклад», у тому числі підставу для претензій;
—можливість представлення незалежними адвокатами;
процедури не повинні мати надмірно обтяжливих вимог щодо обов'язкової особистої присутності;
надання всім сторонам таких процедур можливості для підтвердження своїх претензій і для надання всіх відповідних доказів;
—забезпечення засобів визначення та захисту конфіденційної інформації за умови, що це не суперечить чинним конституційним вимогам.
Положення ТРІПС також містять такі особливості процедури щодо охорони прав інтелектуальної власності стосовно доказів:
—надання органам судової влади права вимагати представлення відповідачем у судовому розгляді доказу на підтвердження претензій, який перебуває під його контролем і наведений іншою стороною такого розгляду. За необхідності для надання такого доказу має гарантуватися захист конфіденційності;
—надання органам судової влади права прийняття попередніх та остаточних рішень на підставі наданої інформації у випадках, коли сторона судового розгляду добровільно і без достатніх підстав відмовляє в доступі до необхідної інформації чи створює значні перешкоди в здійсненні процедури, пов'язаної із заходом щодо захисту прав [1, с. 356].
Згідно з ТРІПС органи судової влади повинні мати право вимагати від сторони припинити порушення прав інтелектуальної власності та запобігти введенню до комерційних каналів під їх юрисдикцією імпортованих товарів, що ввозяться з порушенням прав інтелектуальної власності, відразу після проходження такими товарами митного кордону.
Країни—Члени СОТ не мають зобов'язань щодо надання таких повноважень судовим органам стосовно об'єкта, що охороняється, придбаного чи замовленого стороною судочинства, що є «мимовільним порушником законодавства»
  • Прокоментувати

Зареєструйтесь та увійдіть, щоб прокоментувати публікацію